На другий день після вислуховування завдання я все ж вирішила скоріше взятися за нього. Настала ніч і я, поки інші студенти сплять, розпочала роботу. Я відкрила таблицю і внесла своє прізвище одразу за Миронець. Опісля ж відкрила перший-ліпший файл з листом. Мати рідна, батько двоюрідний! Це що таке?! Це лікар писав?! Гаразд, нумо спробуємо… Мілий, добрий і дороґой мой зємляк Боріс Дмітрієвіч! Рукопис російською за старим правописом, яка чудасія, цього мені ще не вистачало зараз! Цікаво, а Борис Дмитрович сам хоч розбирав, що йому там пишуть? Ще з 40 хвилин я намагалась розшифрувати той лист, то показуючи його матері, то шукаючи в інтернеті земляків Грінченка. Так я дізналась, що Грінченко мав вірш «землякам». І хоч минув цілий вік, а рядки ще не вмерли. Але чи можуть вмерти? Ні – це навряд. Як живі покинуть мертвих, оживе країна… На думку спали слова Олексія Ковжуна про те, що росія – і справді країна мертвих, мордор, – із коренем «мор», – що спрямований у минуле, яке треба повернути. І на головній площі країни вони зберігають сторічний труп! Але потім я згадала нашу Вінницю, де лежить Пирогов. Гаразд, вірш дуже актуальний, але хто був земляком, що писав лист, я так і не розібрала. Тоді я все ж відкрила свій файл. Хтось питав, як справи, розповідав про хворобу, про вірші, про Україну. Листи повільно йшли один за одним. Хтось писав з Глухова, що там влаштували аматорський показ української драми. Але ситуація була вкрай сумна. І мені відгукнулось, ні, радше, йойкнуло в серці. «Свідомих українців нема, нема навіть філів». О, пане, минув цілий вік! А найстрашніше те, що з різницею у цілий вік мені досі є про що з вами говорити.
Потім листівка «з Київа» з Віківцями познайомила мене з якимсь Сергієм. Його почерк я впізнавала вже добре. Певно, Єфремов, хто ж ще це міг бути? Розшифрувавши перший десяток листів, я лягла спати вже під ранок, сподіваючись скоро повернутися до знайомих мені почерків, знову опинившись на початку минулого століття з його хвилюваннями та надіями. Наступного пізнього вечора я знову відкрила таблицю. На цей раз, прямо за своїм прізвищем я побачила Шевель. І купку розшифрованих нею листів від Сергія Єфремова. Ах, Шевель! Це був мій Сергій! Мій! Мій милий, дорогий, добрий друг! Але крім втрати Сергія, мене спіткала втрата й інших листів. Всі місця були вже зайняті, і мені лишалося вписувати своє прізвище так само у вузькі пробіли, немов провулки. З кожним наступним листом я все більше звикала до почерків і прописів. Мені трапилися два грошових перекази, декілька листів з картинками, з портретами, які я ніколи раніше не бачила, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Котляревського, а ще була одна листівка з чумаками, що мене дуже захопила, бо завжди, коли я бачу слово «чумак», я думаю про смачні спагеті, а історія з цим словом набуває більшого шарму.
Коли мені почали траплятися листівки Доманицького, мені довелося вчити історію та вмикати в собі Шерлока Голмса. Я вчитувалась у знайомі букви, намагаючись дізнатися розташування. Ьостерайх, тобто східна імперія, тобто Австрія. Штамп нечіткий, але розібрати трохи можна, крім нього є рукописний підпис, звідки було надіслано. «Za…» – а далі щось незрозуміле. Я згадувала міста на «Z» в Австрії. «Зет» в німецькій «есцет», значить це Цюріх? Але ж ні, друга буква була точно «а», ніякий не Цюріх. Як же я помилялась, шукаючи потрібний населений пункт в Австрії! Доманицький писав щось про гори, тому шукала я в цих межах. Але до чого він писав про Краків, мені ясно не було. Тоді-то я, нарешті, збагнула, що скоріш за все, я неук, і варто мені спробувати пошукати міста на території Австро-Угорщини. О диво, пазл зібрався! І Краків був не Краковом, а горою Кроквою поряд села Закопане! Доманицький лікував там легені, описуючи, як він приймає таблетки, бажаючи здоров’я. Як мило, думала я, він зі свого Закопаного постійно надсилає листи Грінченку в Оспедалетті. Вони листуються, а невдовзі помруть один за одним. Грінченко – прямо на мій день народження, і Доманицький – прямо на день народження моєї любої шкільної вчительки з зарубіжної літератури.
Пізніше мені знову трапився мій знайомий Сергій, що перебував тоді у Львівському готелі. Я зраділа його листам, а потім знову мене вирішив мучити Жебуньов, якого я прозвала жабою. Пан Жаба мав найгірший почерк з усіх, хто мені траплявся. Він писав і справді як жаба лапою!
Лист від Драгоманової особливо відрізнявся. Почерк був тендітним, а зміст колючим. «Бажаю Вам, жінці Вашій і донечці здоров’я…». Я подивилась на таблицю і купу листів від його доньки Анастасії, що раптом перервалися. Заглянувши в гугл, я дізналась про її смерть, смерть її малюка, а потім смерть і її батька. Один за одним, Людмило Михайлівно, ваші бажання на жаль…
Читаючи й іноді проливаючи кілька сльозинок, я думала, що це набагато цікавіше серіялів. І набагато ліпше вивчення всіх цих постатей за чорно-білими підручниками. Е ні, в листах вони були живими. Вони досі жили: хворіли, лікувались, сподівались, сумували. І Україна в них ще не вмерла. Вмирала, та досі ще жива!
Євгенія Москвіна
