Високоповажному Костеви Панькивському щыропрыхыльный Авторъ.

     І. Мыкола Горыновычъ, адвокатъ, вертався зъ суду додому. Бувъ початокъ осены, саме той часъ, колы бильша частина деревъ ще зелена и тилькы деяки повбиралися въ жовте й жовтогаряче вбранне и стоялы мовъ у золотыхъ шатахъ. Горыновычъ дывывся на ихъ, проходючы велыкымъ миськымъ садомъ. Се бувъ за малымъ не гайокъ зъ могучымы старымы кленамы й дубамы. Якымся чудомъ воны позоставалися тутъ, у самому осередкови великого миста, повитого тяжкимъ повитремъ, середъ височеннихъ будинкивъ та закованихъ у каминь улиць. А про те сьогодни дихати було лекше. Вночи йшовь дощь, по небу снувалися хмари, але жъ дерева стояли чистеньки, повмивани, огидний миський пилъ прибило тимъ дощемъ, и чисте вохке повитре якось мняхко вливалося свижою живущою течіею въ груди. Гориновичъ широко дихавъ и йшовъ помалу-малу. Бувъ утомлений та й такъ лехко туть дихати, що хотилося зостатися довше середъ цихъ великыхъ задуманихъ деревъ, систы й дивитися на ихъ довго и прислухатися, якъ вони стиха-стиха шепотять своимъ, потемнилымъ одъ хмарного неба, лыстомъ.
     - 227 -
     Горыновычъ любывъ дерева, любывъ ихъ спокійну пышну красу и не постеригъ, якъ зупынывся й стгвъ дывытыся.
     - А що се вы такъ задывылыся, коллего? Красою прыродньою впиваєтесь?
     Се товарышъ, молодый адвокатъ, выйшовшы трохы пизнише зъ суду, наздогнавъ його.
     Горыновычъ трошкы скрывывся: заразъ ни до кого не хотилось озыватыся.
     - Ишовъ додому, - видказавъ, рушаючы знову, - та й спынывся глянуты на си гарни дерева.
     - Отъ, не можу, якъ вы, кохатыся въ сій мертвій прыроди! Що тутъ гарного? Ніякого руху: росте - зеленів - жовтіє - чорніє, тоди знову: зеленів - жовтіє - чорніє... одноманитно страшенно! Волію одно лычко пикантнои панночкы за вен дерева на свити.
     - Ну, певне! - засміявся Горыновычъ, згадуючи, якои популярносты зажывъ чепурненькый адвокатъ середъ панночокъ. - Але мени се подобається: тутъ краса и спокій... и певнисть, що за сією красою не ховається ніяка гыдка таємниця, зрада, интрыга... А за вашымы пикантнымы лычкамы се дуже часто трапляється.
     - Ахъ, ся ваша... теорія... Адже справди можна се за малымъ не теорією вашою назваты, бо такъ дуже уперто вы на се натискаєте...
     - На що саме? - спитався Гориновичъ.
     - Та на вашу думку, що за симъ гаркимъ, часомъ блискучимъ виглядомъ, що имъ до людей повернени люде, завсигди ховається якась гидка, часомъ злочинна таємниця.
     - Не завсигди, - вндказавъ поважно Гориновичъ, - а часто... частише, нижъ звичайно думають.
     - Ото жъ... Мени ажъ дивно: якъ ви можете бути на суди оборонцемъ, маючи таки думки? Якь ви можете обороняти, коли скризь бачите злочинни таємници? Лекше бъ уже бути вамъ прокуроромъ!
     Гориновичъ усмихнувся.
     - Навпаки! С&ме ци мои думки й пособляють мени обороняти.
     - Справди? А якъ же то?
     - Коли такъ часто трапляються злочинни вчинки, не покарани тилькы черезь те, що добре ихъ заховано и не видоми вони громадянству, дакъ хыба жъ можна обвынувачуваты того, хто здобуває кары соби тилькы черезъ те, що або винъ не вміє вчынку свого добре заховати, або вчынокъ выпадкомъ виявиться? Ризнывъ бы я эъ своимы поглядами, зробывшыся прокуроромъ.
     - 228 -
     - Такъ? - промовывъ панокъ. - Хыба що!.. Ну, то ся ваша теорія мусила пособыты вамъ зробытыся славетнымъ адвокатомъ.
     - Ну, славетнымъ!.. - усмихнувся Горыновычъ, прощаючыся зъ товарышемъ на рози, бо тутъ малы розійтыся.
     Пишовъ тоди самъ и вже швыдче.
     Властиво сей Торськый трохы й правду сказавъ, называючы Горыновыча славетнымъ адвокатомъ. Колы винъ ще й не бувъ имъ, то все жъ стоявъ на порози того принадного храму, де живе, такъ звана, слава. Цнла низка важкихъ справъ судовыхъ, у якихъ винъ умило й потужно стававъ оборонцемъ, учынилы його им'я знанымъ геть по за межи того великого миста, де винъ працювавъ. Умивъ користуватися зъ найдрибнишихъ обставині", щобъ изнайти въ ихъ выправданне обвыноваченому и заплутати й збити ими зъ тропи прокурора, а надто ще й бувь выдатнымъ промовныкомъ. Тымъ по часописахъ його призвище почало вже де-далн частише траплятися зъ додатками: „нашь видомий адвокаті"", „нашь талановитий речникь". Було се йому до любости, ще й несло путящий заробитокъ. Хочъ не минуло йому ще й тридцятьох!" п'ятьохь рокивъ, убився вже въ добри достатки. Черезъ те бувь вельми бажанимь подружжємь про миськихъ панночокь, а надто, що й зь себе бувъ гарний: мужня постать, оточене чепурною чорною бородою, смиле обличчє, зь високимь лобомь н темно-сирими променистими очима, трохи смутними. И вь багатьохь сем'яхь батьки зь матерями й дочки дуже та й дуже думали про його.
     Та вси ти думки йшли вь плинь за водою.
     Не сказати, щобь винь цурався жиночого товариства. Навпаки, здавалося, що винь залюбки бувавь середь його, хочь и не вельми часто, умивь добре бавити розмовами панночокь та паній и дуже имь подобався, але самь, здавалося, не
     вподобавь доси ни однієи за вси ти п'ять рокивь, що живе вь
     сьому МИСТИ. Може бути, що саме черезь це кильки панночокь та паній завсигды були бильше або менше закохани вь його; та ни одній не пощастило доси не то надити йому на палець тієи маненькои штучкы, що блыщыть геть липше за те, символомъ чого вона є, а й просто похвалытыся його ласкою...
     - 229 -
     Що правда, озывалась, якъ звичайно въ такыхъ выпадкахъ, поголоска, нибы и въ Горыновыча булы якись „сторін", нибы не вси паніи, якыхъ винъ витавъ у своїй господи, прыходылы до його въ справахъ адвокатськыхъ. Булы нибы й таки, що имъ щастыло зъ Горыновычемъ нижъ иншымъ, та нибы його, палки спершу,
     обіймы дуже скоро ставалы холоднымы и врешти замыкалыся зовсимъ на тяжкый жаль та гирке нариканне покрывдженои тымъ прихильниця.
     Не знаты, скилькы въ сихъ оповиданняхъ було правды, бо нихто ннчого певного не мигъ сказаты; правдою було тилькы те, що Горыновычева постать, до всихъ иншыхъ прывабъ, повыта була ще й якымсь туманомъ прынаднои таемныци.
     Чы знавъ про вси ци балачкы Горыновычъ, чы не знавъ, - певне тилькы, що зовсимъ на ихъ не зважавъ. Жывъ рухлывымъ моторнымъ жыттемъ: працювавъ у суди, дававъ иноди до журналивъ наукови розвидкы зъ сво"и спеціяльносты, а, купывшы соби кам'яньїцю, зробывся однымъ зъ найдіяльнишыхъ членивъ земського та миського зборивъ, выклыкаючы своєю працею въ ихъ запекле гавканне обскурнои пресы. Але на сю гавканыну зважавъ ще менше, нижъ на залыцянне мисцевои жиноты.
     Горыновычъ подзвонывъ коло своихъ дверей.
     Черезъ гарно повбирани, закрашени коштовнымъ малюваннемъ, свитлыци пройшовъ до кабинету, обставленого чепурнымы шахвамы, повнымы кныжокъ. На столи въ себе знайшовъ принесену сьогодни почту. Передягся, ВМЫВСЯ и, покы обидъ, переглянувъ іи. Часопысъ, нова кныга „Кіевской Старины", килькы пакетивъ зъ паперами за для його адвокатськихъ справъ, - си кынувъ на вечирню роботу, - и ще кильки листивъ. Покликали обидати, и винъ облышывъ ихъ поки.
     Обидавъ самъ, ЙИВЪ досить просто, и черезъ те швидко вернувся до кабинету. Лигши на канапу, почавъ читати листи. Перши три трапились мало цикави; останній бувъ одъ його дядька, материного брата, старого чоловика, члена повитовои земськси управи вь невеличкому губернському МИСТИ на ливому боци Днипра. Горыновычъ колись живъ у його, и вони часомъ озивались одинъ до одного листами, хочь и не дуже цикавими.
     Теперъ дядько пысавъ про свою сем'ю, про нови негарни течій въ земстви и про инше таке. На пры кинци додававь:
     „Випадкомо потрапывъ у одну справу. Росказую, бо знаешь цихъ людей. Певне пам'ятаєшь мою завычку завсигды блукаты надъ ричкою, дывытыся на вербы й на воду. Саме такъ блукавъ я на тому тыждни у вивторокъ: було свято, дакъ замисто управи, пишовь уранци на свою прохидку. Промынувъ вербы (згадувшъ? що надъ яркомь), перейшовъ луку, та й дохожу ажъ до колина. що загынае въ сьому мисци ричка. Пам'ятаешь, якый тутъ ньізькьій и порожній беригъ? Дивлюсь, - щось ниби чорніє на берези. Човенъ, думаю. Пидхожу ближче, - не човенъ. Колода? Або жъ ни! Ще пидійшовъ и добре бачу - лежить людина, ногами на беригь, а головою до води. Жинка, бачу; ноги въ черезикахъ зъ пидъ мокрои чорнои сукни врились у писокь, а голова въ води: не зовсимъ у води, бо милко, а такь водою іи пидмиває, и довге волоссє розхвилювалося вь води, - такъ и в'ється. Пидійшовъ ближче, и хто жь би то бувь?! Гламчевська, Юлія Петровна!.. и мертва!.. Можешъ соби в'явити, якь я вразився!.. Було багато клопоту, слидство и таке инше, поки іи поховано. Виявилося, що сама втопилася, - знайдено потимь дома іи листа: .Не можу дали, - мій грихъ мене гнитить, не дав жити-... Мабуть не знаєшь про іи життє писля того, якь ти вийихавъ Черезь два роки потому Гламчевський умерь, а ще передь симь умерь ихь синь. Все добро припало матери зь дочкою, Юлій Петровни зь Ангелиною. Та щось невесело имь жьіты було. Ангелина все не йшла замижь, а врешти таки пишла за Шрамченка, - такий соби, служить у контрольній палати... Немолодий чоловикь и дуже недобрий. Такий деспотичний, якь и старий Гламчевський бувь. Ангелинине життє важке, и се мабуть убивало матирь. Ся, кажуть, ще писля твого одйизду якь прибита ходила и ниби комусь признавалася, що покарав іи Богь и на ій, и на дитяхь... Воно такь и сталося.... Незабаромь умерь синь, а тамь тяжке життв доччине, - почала вона страшно журитися, жила сама соби, ни до кого не хотила ходити, та й до неи мало хто ходивь. Тильки йиздила ИНОДИ вь манастирь, по церквахь усе ходила, грошей дуже багато на церкви давала. Та мабуть не пособляло. Жила соби замкнувшися, нудьгувала на самоти и не могла подужати тієи нудьги. Стривавь и Ангелину писля материнои смерти, - така пригноблена..."
     - 231 -

     II.
     Винъ дочытавъ, и рука зъ лыстомъ упала на канапу. Згадкы, давни образы, мынули подій вставалы въ його души и проймалы душу ще й доси гострымъ, ще й доси незатыхлымъ болемъ. Все, що вже мынуло, все, що винъ сылкувався забуты и - здавалося - вже забувавъ, - усе воно стало передъ имъ знову - якъ жыве. День за днемъ, годына за годыною пережывавъ те, що вже разъ було пережыте, чувъ и бачывъ передъ себе тихъ давнихъ людей, видчувавъ давню радисть и биль.
     Выйшовшы зъ кыивського университету, лышывся на якый часъ у Кыиви, сподиваючысь адвокатського заробитку. Та черезъ щось йому не щастыло: кліентивъ було мало, и винъ тры рокы дурно бывся и ничого не досягъ. Щось не давало йому ходу, а що саме, - не мигъ зрозумиты. Думавъ уже про Одесъ, колы несподивано видибравъ лыста видъ сього жъ такы дядька. Старый пысавъ, що въ ихъ мисти бракує добрыхъ адвокативъ и пытався, чому бъ винъ, Горьіновычъ, не перейихавъ туды? Певне липше бъ йому тутъ велося, нижъ у Кыиви.
     Горыновычъ замыслывся. Невелычкьій губернський городокъ! Се, звисно, не Одесъ! Ну, а що йому доси давъ велыкый Кыивъ? Чы не буде таке жъ и въ Одеси? Чы не липше йому справди послухатися дядька?
     И такы послухався.
     Тамъ справди бракувало добрыхъ адвокативъ., и тры-чотыри справы, щаслыво скинчени, видразу высунулы Горыновыча напере дъ. Зъ того часу забезпечений йому бувъ добрый заробитокъ, и Горыновычъ, звыкшы до великого миста, хочъ трохи й нудьівся въ сиренькому нерухливому городку, але зъ погляду заробитного не мавъ рацій видъ добра шукати добра.
     Живъ трохи самотно: по клубахъ не бувавъ зовсимъ, бо ненавидивъ карти, у гостяхь - зридка. За се заробивъ призвище „гордого." Але знавъ людей багато: въ адвокативъ широки знайо-
     MOCTU.
     Такъ винъ прожывъ два роки и на третьому трапилась йому голосна справа: интеллигентна жинка, чепурна й молода, всимъ видома, якь дуже гарна людина, вбила свого чоловика. Помалу-малу виявилась цила драма: довидалися, якъ той, на
     - 232 -
     поглядъ интеллигентный, чоловикъ (скинчывъ университета), роспаленый страшенною, хочъ и цилкомъ безпидставною, невирою до жинкы, не дававъ ій просвитку своимы прычепкамы, пыльнувавъ іи вдень и вночи, не пускавъ зъ дому, мордувавъ іи всякымы способамы: бывъ, стягавъ у самій сорочци зъ лижка и замыкавъ - узимку - въ холодну хыжу, и таке инше. Безщасна килькы разивъ нездужала тяжко, втикала до матери, та винь іи видтиля забиравь. Утекла тоди вь иншу губерню и стала тамь за вчительку, та чоловикъ лыстомъ до земства заборонывъ жинци вчытелюваты, и вона мусыла покынуты школу. Вернулася додому и вбыла його того жь дня, зь того самого револьверу, зь якого винь попереду вже двичы стрилявь на неи и разь навить поранывь трохы. Все це теперь выявылось, а попереду ледви чы хто й знавь про се: безщасна терпила мовчкы и навить усякымь способомь сылкувалася заховать! видь людей своє ганебне становыще винчанои рабы. Зь погляду подружжє здавалося такь соби, звичайне, и тилькы трагичный кинець його выявывь правду.
     Горыновычъ боронывь у суди безщасну жинку. На сю справу насходылось стилькы народу, що маленька судова зала ледви могла його мистыты. Найбильше було жинокь. Горыновычь промовлявь справди такь гарно й сыльно, якь ще николы доси, и прысяжни выправдалы обвыновачену. Выйшовшы писля прысуду Горыновычь изь залы вь корытарь, зостривь чымало знайомыхь - воны поздорвлялы його зь гарною промовою та зь щаслывымъ послидкомъ іи, стыскалы йому руку. Саме вь цю мыть стала передь имь одна знайома панночка, симпатична, хочь и занадто екзальтована людына, и вхопывшы його за рукы, почала ихь стыскаты, тремтячымь голосомъ кажучы:
     - Спасыби вамь! Спасыби вамь, гарный, розумний, добрый, що такь оступаєтесь за безщасныхъ жинокь. Лино! Лино! - вхопила вона за руку свою подругу, та чомь же ты не дякуєшь?
     И прытягла Лину блыжче. Горыновычъ глянувь и побачывъ передь себе высоку струнку дивочу постать и молоде чепурне облычче, почервониле видь тієи несподиванкы, яку ій учыныла середь натовпу и передь незнайомымь чоловикомь подруга.
     - Ольго, та ну бо! що ты робышь? - казала вона, зовсимъ збентежена.
     - Не выгадуй! - ке вгавала Ольга, - я жь знаю дуже добре, якь тоби сподобалась промова... Дозвольте вась познайомити: се моя
     - 233 -
     подруга, Лина Гламчевська, а се... ну ты знаешь, хто се! - промовила вона вже до подруги.
     Горыновычъ поклонився, вони подали одне одному руки.
     - Дуже радий познайомитися и чути, що мои немудри слова припали вамъ до вподоби, - промовывъ Горыновычъ.
     - Ну-ну, немудри! Кажить! Такъ говорить, що я ажъ заплакала! Линка не плакала, бо вона нечуствённа, - николы не плаче...
     - Ольго, та ну бо! - спиняла Лина.
     - А хиба жь не правда? Тильки ви не думайте, - озвалася знову до Гориновича, - що вона справди нечуствённа, ни, вона гарна, а тильки на сльози крипка... Ви йдете вже зъ суду? Ну, дакъ и ми зъ вами.
     И щебечучи, Ольга тягла за собою подругу, и вси троє вийшли зь кам'яници на вулицю. Ольга говорила не втихаючи. Лина мовчала. Гориновичъ зридка видповидавь балакучій дивчини, а самь придивлявся до іи подруги. Вона була чепурна: тонкий, прямий деликатний нисъ зъ нижненькымы низдрями; прегарно вьірысувани, хочъ може трохи велики уста, трошечки важке, але гарне пидбориддє. Лобъ ховався теперъ пидъ солом'янимъ легенькымъ бриликомъ, та кари очи, променысти й ласкави, такъ принадно часомъ осявали Гориновича короткимъ теплымъ поглядомъ зъ-пидъ довгихъ вій. Вона йшла смилою легенькою ходою, трохи нахиливши напередъ голову и мовчала, иноди тильки озиваючись на Ольжине або Гориновичеве питанне.
     - Вже й дійшли... Я до тебе сьогодни йду, Лино, - промовила Ольга, спиняючись передъ великою гарною кам'яницею, а тоди додала до Гориновича: - спасиби, що провели!
     Подаючи ЛИНИ на прощаннв руку, Гориновичъ промовивъ:
     - Дуже радий, що зъ вами познайомився... тильки... простить... я не знаю, якъ...
     - Михайловна! - пособила Ольга. - Іи звуть Ангелиною, та вона не любить свого им'я и просить, щобъ уси звали Іи Линою. Такъ и звить: Лина Михайловна.
     Лина всмихнулася злехка и, стиснувши Гориновичеви руку дужимъ смилимъ стисканнвмъ, зникла въ одчиненихъ тимъ часомъ дверяхъ.
     - 234 -

     III.
     Такъ познайомывся Горыновычъ зъ Линою и незабаромъ почавъ ходыты до Гламчевськыхъ. Старого Гламчевського Горынэвычъ знавъ и попереду, бо разъ, що мавъ зъ имъ невелычке дило, а друге - сього чоловика скризь у мисти знано и поважано середъ мисцевого панства. Бувъ се чоловикъ немолодий, служывъ довго въ якійсь канцелярій, потимъ килькы рокивъ бувъ миськымъ ,, головою", а теперъ жывъ безъ ніякои посады, видпочываючы видъ клопоту, - чоловикъ бувъ зъ достаткомъ. Горыновычеви щось не подобалось у його облыччу, хочъ на око було се зовсимъ звичайне й пристойне обличчє: прбсывьж, трохи лисий, зъ чепурно пидстриженою бородою, бувь дуже поважний зь себе и вельми звичайний та ввичливий зъ людьми. Тильки його маленьки очи, безколирни, холодни, надавали всьому його обличчу той виразъ, що такъ не подобався адвокатови. Жинка жь його, Юлія Петровна, значно молодча за чоловика, мала саме таки гарни очи, якъ и вь дочки, тильки що трохи вже пригасли и надзвичайно смутни. Була дуже мовчазна, хочь и звичайна зь гостями; Гориновичеви черезь щось здавалося завсигди, що се блиде, мовь застигле вь одному нерухомому вирази, обльїччє николи не жививь смихь; тильки легенький усмихъ ледви пробигавь часомь на іи блидихь стысненыхъ устахь; уста всмихалыся, а гарне ще й доси обличчє, а очы лишалися й тоди такими смутними... ни, здавалося, тоди ще мовь смутнишими. И вся іи худорлява постать завсигди була якась мовь чимь пригничена.
     Гориновичеви здавалося, що пригничувавь іи саме той холодний поглядь Гламчевського, що вона тремтила передь сымъ безколирнимь тупимь поглядомь. Помалу-малу, зь усякихь дрибниць, що не минали ока звиклого до надзвичайнои уважносты адвоката, Гориновичь усе дужче й дужче розумивь, що сей, такий кгречний у товаристви, пань поводився зь жинкою цилкомь деспотично, а та ледви смила проти його словомь озватися, - хочь на око все було якь годиться.
     Сем'я була невелика: оприче Лини, ще тильки синь - студенть зь медичнои академій. Чувь ще Гориновичь за стару бабусю, господинину матирь, та вона була слипа и вихо-
     - 235 -
     дыла зъ свои свитлыци дуже не часто, чы й зовсимъ не виходила, - прынаймни Горыновычъ доси ще ни разу іи на бачывъ.
     Певне, що не стари Гламчевськи, та й не сынъ ихъ (його Горыновычъ мало й бачывъ) прываблювалы молодого адвоката. Лина - ось хто бравъ на себе всю його ввагу, и черезъ неи саму винъ бувавъ у цій сем'и, зовсимъ йому на цикавій. Доси ни одна дивчына не торкала йому серця такъ дуже, якъ ся - така чепурна и така багата на ту принадну жиночисть, що непереможно вабить до себе мужчынъ, и зъ якою жинка повинна на свитъ народытыся, щобъ іи маты. И Горыновыча такъ швыдко захопила вона, що винъ, уже закоханымъ бувшы, почавъ розважати - щб воно за людина ся дивчина.
     Горыновычъ бувъ саме тихъ литъ, коли здоровий тиломъ и духомъ чоловикъ шукав соби подружжя и мав якийсь идеалъ дружини. И Горыновычъ його мавъ.
     Перше його вимаганнв було - краса. Лина була не тильки чепурна, але гарна надзвичайно, мала вроду, достойну слова поета або хварбъ артиста. Але, оприче сього, у Гориновича були ще деяїси вимагання, и винъ выявлявъ ихъ трьома питаннями.
     Чи добра вона?
     Здається... Принаймни винъ николи не бачивъ, щобъ вона зъ кимъ сварилася, щобъ коли на кого гнивалася: завсигди однаково спокійна, однаково ласкава. Певне - добра... у всякому рази - не зла.
     Чи правдива?
     Николи не помичавъ, щобъ вона казала неправду. И очы въ неи дивилися такъ ясно н щиро. И черезъ те Гориновичъ завсигди впевнявъ себе, що вона дуже правдива. Самъ не любывъ брехни и вёлико шанувавъ щыристь. Одного разу, проводючы іи ввечери зъ гостей додому, сказавъ ій се и додавъ:
     - А вамъ я йму виру въ усьому, у найдрибнишихъ дрибницяхъ, - мени здається, що ви не можете сказати неправди. Адже такъ? И ви мени все по щирости кажете?
     Обличча іи не бачивъ: було темно; але вона видказала певнымъ прыхыльнымъ голосомъ:
     - Все. И я не люблю неправди.
     - О, такъ! Я въ тому певенъ бувъ! - загомонивъ винъ, чомусь израдивши. - Бо я такий соби вдався: поки людини вирю, - то вирю въ усьому, безъ винятку; одному слову такои людини повирю дужче навить тоди, колы бъ уси казали навпроти.
     - 236 -
     Коли вирю, дакъ уже вирю. Та вже жь коли й піймаю ту людину хочь разь єдиний тильки на неправди, - перестаю ій вирити зовсимь, и що вище вона вь мене стояла попереду, то нижче теперь упаде. ТОДИ СЯ людина про мене вже пропаща, іи тоди про мене вже нема.
     - Еге, се зрозумило, - видповила вона просто, а Гориновичь, вертаючись потимь додому, ажь самь соби дивувався: чого се винь такь израдивь зь іи видмови и чого винь такь до неи говорывъ, нибы перестерегавь, щобь вона не говорила неправди? Адже жь до такихь пересторогь винь не мав ніякои рацій властиво...
     Врешти, трете: чи вона розумна?
     На диво коло сього питання винь найбильше морочився. Вивчившись у гимназіи, вона мала таку-сяку початкову освиту; щось тамь читала, переважно беллетристику; про те прочитала й килькы науково-популярныхъ кныжокъ, пошыреныхъ тоди середь молодижи, - оть, подруги читали, хвалили, то й вона взяла. Се бувь Іи освитний капиталь, - дуже малий. Гориновичь дбавь, щобь побильшити його, дававь ій читати книжки, розмовлявь зь нею про читане. Що правда, сама вона такихь розмовь николи не знимала, - все винь починавь. Говоривь Ій багато, вияснявь, вона слухала добре, зридка щось питалася. Надія Гориновичева довидатися зь сихь розмовь про іи розумь - не справдилася: вона николи не сказала ни однои нисенитници, - такь же й казала вона мало що, бильше слухала. Гориновичеви здавалось, що вона просто боиться говорити про науку, письменство, бо сама не певна вь соби, бачучы, що знав дуже мало. Се ще не доводить, що вона нерозумна, тильки, що несмилива...
     Се такь миркувавь Гориновичь пидь чась спокійнишый, вильнишый одъ того почування, що обняло його до Лини. Здебильшого жь просто впивався нею, іи красою. Дивитися на неи, почувати іи биля себе було йому безмирно любо.
     - Чи таки жь може вона бути нерозумна! - думавь Гориновичь, дивлючись на Іи високий, чудово зформований лобь. И сказавь ій якось:
     - Який у вась гарний лобь!
     - Справди? Чого се такь - мени вже не разь казано, що въ мене гарний лобь? - одказала Лина. - Уси його хвалю гь.
     - 237 -
     Це не сподобалося Горыновычеви - перше, що въ ій не сподобалося йому. Черезъ вищо? Винъ завсигды бувъ тієи думкы, що красу треба скризь, у всякыхъ формахъ, шануваты й... хвалити. Та на що жъ вона сама?.. „Уси його хвалють!" Нерозумно!
     Заспокоивъ себе тымъ, що властиво жъ се вельмы невинна ричъ, - просто ій гарно було йому, найближчій до неи людини, рос казати про те, якъ іи хвалють.
     Бильше не сподобався йому другий випэдокъ. Вона зфотографувалась и, даруючи йому свого портрета, спиталась: чи добрий?
     - Еге, риси вси такъ, - одказавъ, - одного тильки нема: вашыхъ очей.
     - Якъ то? - спиталася.
     - Нема того проминня, що б'є зъ вашихъ очей и мовъ ажъ у душу засягає...
     - А знаєте, - жваво перепинила вона, - мени й Лыповськый казавъ: „Ну й очи у васъ: якъ глянете, то такъ и проймають!" И все каже: „Не дивиться на мене такъ!"
     Це вразило Гориновича. Липовський бувъ чепурний дурень, и Горыновычъ николи не думавъ, щобъ Лина могла дозволяти йому щось таке казати соби. Винъ гостро, за малимъ не гнивно, выяснывъ ій, якь се негарно.
     Вона вислухала покирно й сказала, мовъ прохала простити.
     - Я така ще дурна! Иноди роблю щось и негарне, не знаючи до пуття, чи можно його робити, чи ни. Ви мене вчить, росказуйте мени, щобъ я могла зробитися кращою.
     Якъ можно було гниватися на сю ласкаву дитину, що прохала сама науки й направы? Ся видповидь цилкомъ роззброила Гориновича. И бильше вже ничого пидхожого въ ихъ николи не було. Безъ ніякои перешкоди винъ мигъ упиватися іи красою и заслухуватися іи писень. Вона добре спивала. Сивши въ куточокъ, винъ дивився на іи обличчє, на вузьки руки, що бигалы по клавишахъ, а кругъ його литали спивучи згуки Іи любого дорогого голосу... Якъ винъ любивъ таки хвилини! Ще бильше, нижь ти довги прохидкы въ величезному миському парку тильки вдвохъ изъ нею, пидъ виттвмъ старихъ ряснолыстыхъ деревъ. Та плаваннє човномъ - то було найкраще. Йидуть ричкою кудись за мисто, въ веселому молодому товаристви, середъ якого вони завсигди були вдвохъ.
     - 238 -
     Йидуть довго по-пидъ берегами, ажъ поки обберуть десь гарну мисцыну, пристануть, и тоди скипьки биганини по квитчастій луци, або середъ невеликого гайка, скильки крику, писень, руху, свиту, пахощивъ и молодости, и середъ усього цього - вона, його чудова, його дорога, його найкраща въ свити Лина... Вертаються додому пизно ввечери, за малимъ не вночи, не гребучи, пустивши човенъ за водою... Легенька хвиля ледви плеще объ човень, мисяшне сяєво срибнимъ пасмомъ лягав черезъ усю ричку... МИНУТЬСЯ й жахтить на дрибненькихъ хвылькахъ... Хтось плеснувъ весломъ, повернувъ човенъ, - винъ уихавь у те пасмо, - зь пиднятого весла одна по одній падають, тремтючи й сяючи, блискучи крапли. Невидни доси вь темряви обличча стають видними, нижно матовими, зь мнякими, трохи невиразними рисами... На мить се, а дали зновь усе зникав вь темряви. Частина товариства спиває, и далеко несуть хвили чудову писню... А вони, Лина й винь, сидять поручь, и винь чув, якь єднаються ихь души...
     Такь проминула весна, лито, надходила осинь.
     - Чого жь я ще шукатиму? - думавь соби Гориновичь. - Хиба жь я не знайшовь чого мени треба? Хиба моя повсякчасна мрія - гармонія души й тила, щобь краса тила єдналася зь красою души, - хиба вона не здійстнилася теперь у сій дивчини? Чи не гарна жь вона, якь зоря пишного ранку, чи не чиста жь, якь краплина роси на билій лилеи? А цей спокій, ся добристь іи, - вони жь вищують йому ясне, спокійне, лагидне життє зъ нею вдвохь! И чого жь ще дожидати, коли винь іи кохає, колы винь іи хоче, а жити безь неи не хоче, ни, вже й не може?

     IV.
     И Гориновичь, и Лина хотили, щобь весиллє було швидче. Та якись тамь практични перешкоди примусили старихь Гламчевськихь одсунути його на мисяць, и довелось пидождати.
     Поки минавь сей мисяць, Гориновичь силкувався яко мога липше влаштувати кубельце за-для ихнього життя вкупи. Найнявь кватирю бильшу, накупивь мебливь и всього, чого треба, щобь зробити зь голихь стинь чепурне й принадне гниздечко. Середь того клопоту чась помину вь досить швидко, и за тиждень мало вже бути весиллє.
     - 239 -
     У недилю Горыновычъ прыйшовъ до Гламчевськыхъ, якъ звичайно, зранку. Стари ще вчора выихалы на два-тры дни до Кыива. Винь - за якымысь своимы справами, а вона, - щобъ де-що покупыты дочци. Лина й соби замирилась була йихаты, та трошкы занедужала й лышылася дома. Сьогодни Горыновычъ стривъ іи вже зовсимъ здоровою, тилькы трохы блидишою, нижъ звичайно.
     Вона простягла до його рукы, а винъ почавъ ихь цилуваты. Думка про те, що ось-ось надходить день, колы винь зиллється зь нею вь одну духовну гармонію, пиднимала йому серце.
     - Лино! Лино!.. якь гарно!.. Швыдче, швыдче бути вдвохь, тилькы вдвохь...
     - Хочешъ, щобъ мы завсигды булы тилъкы вдвохь? - пошуткувала вона.
     Винь засміявся щаслывымъ, радиснымь смихомь.
     - Ба ни, моє ясне щастє! Тилькы хочу, щобь нихто не перешксджавь намь буты вдвохь що-разу, якь забажаємо. А жыты треба середь людей. Щобь боротысь и працюваты. Боротысь за кращи, ясниши идеалы, нижь ти, яки панують теперь середь людей. Працювать!, щобь побачыты липши, ясниши дни.
     Воны вже ходылы вдвохь по свитлыци, винь обнимавь іи за стань и казавь:
     - Адже мьі будемо боротысь и працювать!? Правда? Вь сьому жьіттє, безь сього тилькы сиреньке истнуваннс безь мети. Тилькы высока мета робыть жыттв розумнымъ и щаслывымъ. И мы пидемо до неи, - правда?
     Вона слухала його й казала: „Еге, правда!.. Ты мій коханьїй... Правда!.." А винь, щаслывый и зворушений, зь пиднесенымы почуваннями, все говорывь до неи про те, чымь палала й сяла теперь його душа, дывлючысь у высокости...
     Воньї силы вь куточку - тамь, де стояло килькы пышныхъ гиллястыхъ олеандрь та фикусивь. Жартуючи, вони звали се „своимь садкомь" и любили вь йому „ховатися". И теперь сили тамь на маненький канапи, притулившись одне до одного. Вони стихли, очи имь заплющились, ихь голови схилились одна до однієи чблами. И ледви Гориновичь почувь, якь до його доторкнулось се кохане чоло людини, кращои й чистишои за яку винь не стривавь на свити, видразу його обняло могуче й страшне почуваннє: - мовь зникає все навкруги його, мовь немав ни сього будинку, ни людей, що жывуть у йому, що жывуть у всьому цьому мисти, мовь нема ничого, - тильки ихъ двоє: Лина й винъ...
     - 240 -
     И вь ихь двохь з'єдналося все - увесь свить шырокый и глибокий... Почуваннв обнимало його, пидносыло выще й выще, примушувало напружуватися всю його истоту... винь чувь, що дали такь уже не може бути, що се мусить якось, чимсь перепинитися...
     Видразу Гориновичь почувь у свитлици якесь тихе-тихе шамотиннв, мовь хтось излехка йшовь, ледви ступаючи. Росплющивь очи й закам'янивь.
     Навпроти його, тамь, у другому КИНЦИ свитлици, де були двери, стояла якась страшна истота и робила щось надзвичайне. Випроставшися рцвно, вона простягла напередь свои руки, кощави руки зсохлого кистяка, и, держучи ихь долонями внизь, якось перебирала вь повитри пальцями. Передь очима вь Гориновича ворушились довги, закандзюблени якь кихти хижого птаха, НИГТИ; обголени по ликти руки трусились... вище ЛИКТИВЬ брудними клаптями звисало щось, - воно колись було одежею... Голова держалася високо на бридко-тонкій худій ший, а блидо-земляного колиру обличчє, СИ кистки, обтягнени шкурою, було бь обличчемь викопаного зь земли трупу, коли бь не ТИ широко росплющени нерухоми очи... Биле довге волоссв жиноче поплутаними нечистими патлами падало на плечи, ледви прикрити чорнымъ дрантємь. Се дрантє высило навкруги стану, б'ючись огидно-брудними торочками обь страшно худи боси ноги.
     Вона йшла напередь, стиха й обережно ступаючи, и все мацала вь повитри руками, ворушила пальцями. Мижь Гориновичемь и нею стоявь стиль, а биля його канапа й крисла. Вона дійшла до ихь, іи лива рука торкнулась до одного. Вона спинилася и почала обмацувати. Гориновичь зрозумивь, що вона слипа.
     Вь сю мить Лина росплющила очи й скрикнула стиха.
     - Хто туть? - хрипкимь пригниченимь голосомь спитала слипа, перестаючи обмацувати мебель.
     Сей голось мовь очутивь Гориновича.
     - Мабуть якась старчиха, - подумавь соби и, покинувши Лину на канапи, пидійшовь ближче до дивнои гисти.
     - Чого вамь? - спитався.
     - 241 -
     - Хто зо мною говорить? - спитала вона, не вндповидаючы.
     - Та чого вамъ треба въ чужій господи? - сказавъ Горыновычъ.
     - Не въ чужій... у своій, - казала слипа. - Моя господа... однявъ іи въ мене...
     - Хто виднявъ? - пытавъ Горыновычъ, ничого не розуміючы.
     - Зять мій... Гламчевськый.
     И видразу Горыновычъ зрозумивъ, що се мусить бути та слипа бабуся, Гламчевськои маты, що николы не выходыла зъ своеи свитльїци.
     А вона казала дали:
     - Вы чужий? Правда?.. Поможить!.. коли Бога въ серци маете... Богъ вамъ заплатить!.. Обрятуйте мене!...
     И вона благаючи простягала рукы въ той бикъ, видкиля чула його голосъ.
     Горыновычеви почало здаватися, що вона божевильна. Винъ повернувся до Лины, хотивъ спытатыся що се, щб тутъ треба робьіты. Лина сыдила на канапи, якось прыщулывшысь, зобгавшысь, зципывшы рукы, била, якъ стина. Винъ хотивъ кынутыся до неи, але въ сю мыть слипа досягла до його, вхопылася своимы кощавымы пальцями йому за руку и казала дали хрыпкымъ голосомь, разъ-у-разъ урываючы мову, спыняючысь, мовъ ій важко було знаходити слова:
     - Зять пограбувавъ... усе моє... все... и домъ, и земля, и грошы... а винъ однявъ...
     - Якъ однявъ? - спытавъ Горыновычъ, сылкуючыся зрозумиты, що се діється передъ имъ.
     - Жыла зъ дочкою... Умерла дочка... Колы бъ не вмерла, - прийшла бъ... Десять рокивъ не чула іи... И Лина... дивчина... онука... вси повмирали... Ни, не повмирали... - казала Параска, - живи... А до мене - нихто... Десять рокивъ... Видколы виднявъ... Слипа, не бачить... Каже: окладний листь изъ земства... Пидпишить... Отутъ и тутъ... Я не бачу... Я пидписала... А то не окладний листь, то документь... на все... щобь йому все... Забравь, мене замкнувь... Щобь никому не сказала... И нихто, нихто не... якь се? не одвидавь... десять рокивь... Боже!... За що? Десять рокивь!... нихто!... Ратуйте! Ви чужий... у вась серце... у моихь дитей нема. Ратуйте!...
     - 242 -
     Вона скрыкнула й захиталась. Горыновьічъ пидхопывъ іи, бильше донисъ, нижъ довивъ, до велыкои канапы и положывъ на ій, пидсунувшы пидъ голову подушку.
     Пидвившысь, побачывъ у дверяхъ наймичку.
     - Ликаря! - скрыкнувъ. - Ликаря швыдче!
     Наймычка выбигла.
     Горыновычъ нахылывся надъ слипою. Вона здригнулася килькы разивъ и стыхла. Горыновьічъ прьітулывъ руку ій до серця, - воно не былося. Вона вмерла, вытратывшы всю сьілу на останній выбухъ.
     Тоди Горыновычъ повернувся до Лины. Вона вже стояла, блида, прыбыта. Передь його поглядомь вона спустила очи и стала нерухомо. Гориновичь затремтивь одь страшного холоду, але перемигся.
     - Правда? - спитався винь и самь злякався свого дивного голосу.
     - Я... я не знаю... Я була тоди щё малою, - видказала ледви говорючи Лина. - Батько тильки Параску пускавь... Завсигдьі замикавь... Я не могла...
     - Та ви жь прохали, вмовляли, благали батька, щобь винь випустивь, не мучивь?... Кажить же!...
     - Еге... я... еге...
     - Неправда!
     Вона мовчала.
     Винь рвонувь іи за руку и прытягъ до мертвои.
     На єдвабній, шитій шовкомь подушци спочила страшна голова людини, що сталася трупомь давно, ще передь десятьма роками; брудне дрантє, вмазани грязею кощави ноги лежали на пишному червоному оксамити.
     - Сыдилы на сій іи канапи, жили вь іи будинкови, закрашали себе сими золотими цяцьками, за іи грошы добутими, йили й пили сласно, а вона вмирала зь голоду, замерзала вь дранти! И ви мовчали? Та кажить же!... Кажить же щось!... Виправдайтесь!..
     Вона стояла передь имь и тремтила.
     А Гориновичь почувавь, що ще мить, и винь зробить щось дике, щось нелюдське - вдарить іи, уб'є - сю зрадливу гадыну, що могла спокійно спаты вь одній господи зь катованою мученицею, жыты зь іи мукь и смила казаты слово: люблю. Винь чувь, якь огонь обнимає йому голову, груды...
     Винь кынувся зь хаты, щобь утекты видь такои... щобь не бачыты іи!...
     Б. Гринчённо,

     У Чернигови, 1901.

     А тим часом ніч уже минала. Засіріли тумани. Золотий промінь пронизав їх і облив землю ясним світом. Перед самотнім подорожнім розіслався степ, а серед його здалека маячіло, визираючи з- за верб зелених та садків, якесь село. Тоді оповитий могутнім радісним почуванням він простяг уперед руки; очі йому засяли, а уста палко шепотіли: - Край мій! Любий мій! Україно моя!.